Кожне місто має свою біографію, свою історію. Як місто, Світловодськ існує з 1961 року, коли селище гідробудівників Кременчуцької ГЕС було об’єднано з містом Новогеоргіївськом, що був перенесений із зони затоплення. Воно тоді носило назву місто Хрущов. Через рік його назвали Кремгесом, а з 1961 року – Світловодськом.
Місцевість, на якій розташований Світловодськ, була заселена ще у глибоку давнину. Саме тут, де проходить межа Лісостепу і Степу, з давніх давен селилися люди. Розкішна дика природа, наявність великих річок – Дніпра, Тясмина, Цибульника, Ірклія, в яких водилося чимало риби, приваблювали до себе первісних людей. Під час будівництва каналу Дніпро-Інгулець у скельних нагромадженнях третинного періоду було відкрито стоянку перших у нашому краї людей – неандертальців. Пізніше тут, у середньому Придніпров’ї, мешкали трипільські племена. Тут же, на кордоні Лісостепу і Степу, сформувалися протослов’янські племена чорноліської культури, що датується кінцем ІХ – початком УІІ століть до нашої ери. Відомий грецький історик Геродот називав їх скіфами-орачами, бо вони займалися не лише скотарством, а й хліборобством, вели жваву торгівлю збіжжям з грецькими колоніями Північного Причорномор’я.
На нижній течії Тясмину, що впадав у Дніпро біля сучасного Світловодська, виявлено і досліджено цілу низку городищ і поселень племен, що належали до цієї унікальної археологічної культури – Калантаївське, Тясминське, Цибульниківське та інші. Городища, як правило, знаходилися на високих корінних берегах і мисах, що підходили до правого берега Тясмина, вони оточувалися земляними валами і дерев’яними укріпленнями у формі клітей. Невеликі розміри городищ і поселень біля них свідчать про те, що вони належали окремим родовим об’єднанням цих племен і служили місцем їх захисту від нападу войовничих степових племен.
На території сучасного Світловодська і його околиць залишили свій слід скіфи, сармати, кіммерійці та представники інших кочових племен. У 70-80 рр. минулого століття на вершині Табурищанського мису виявлено і досліджено великий скіфський некрополь – унікальний безкурганний могильник, де археологічними експедиціями під керівництвом Н.М. Бокій та І.А. Козир впродовж кількох років розкопано і обстежено близько 200 поховань.
На берегах Тясмину, за кілька кілометрів від Новогеоргіївська, біля села Пеньківки київським археологом Д.Т. Березовцем відкрито ряд поселень ранньо-слов'янського періоду, які отримали назву поселень пеньківської культури.

У період розквіту давньої руської держави територія краю належала до Київської Русі. Тут, біля гирла Тясмину, київські князі часто влаштовували полювання на диких звірів і птахів. Про це маємо свідчення у староруських літописах. Тоді ж, наприкінці ХІІ століття, у межиріччі Дніпра і Тясмину виникає укріплене слов’янське місто Крилов, що одержало свою назву від розташованих тут критих ловів. Разом із сусіднім містом Воїнем, яке знаходилося у гирлі річки Сули, воно було найпівденнішим опорним пунктом київської держави, що протистояло натиску кочових степових племен печенігів і половців.
Монголо-татарська навала на Русь не обминула і наш край. Крилов і його укріплення були зруйновані, а на місці сучасного Світловодська татари влаштували свій сторожовий пост. Про залишки татарської мечеті на цьому місці писав ще Боплан, який подорожував Дніпром у 1592 році.
Після розгрому золотоординських ханів литовсько-українським військом під орудою князя Ольгерда на синіх водах (1362 рік), територія на берегах Тясмину відходить до Литовської держави, корсуньські купці і міщани невдовзі облаштовують тут свої мисливські угіддя і вотчини. Тоді ж на лівому березі Тясмину відроджується і Крилов, який з 1557 року отримує статус міста. Про це свідчить документ, датований 30 березня 1792 року, що описаний у «Каталозі колекції документів Київської археологічної комісії 1369-1899 рр.» У ньому зокрема говориться, що польський король Станіслав Август підтверджує привілей Сигізмунда Августа від 4 квітня 1557 року і 1 липня 1564 року про надання місту Крилову Київського воєводства Магдебургського права.
У 1615 році чигиринський староста Ян Данилович, якому належав Крилов впродовж останніх 30-ти років, влаштовує тут земляні укріплення і перетворює його в опорний пункт боротьби польської шляхти з запорізькими козаками. Про велич і славу давнього Крилова говориться в українських народних історичних піснях «Про Івася Вдовиченка” і «Про бідну вдову», де Крилов називається «славним городом на славній Україні». Восени 1625 року поблизу Крилова і Табурища відбулася битва 20-ти тисячного козацького війська, керованого Марком Жмайлом, з 30-ти тисячним польським військом, яким командував польський гетьман Станіслав Конецьпольський. Наслідком цієї битви та невдалих спроб поляків захопити козацьке укріплення поблизу Курукового озера стало підписання відомої Куруківської угоди 1625 року.

Влітку 1637 року Крилов став центром нового антипольського повстання на чолі з запорозьким гетьманом П. Павлюком. Саме з Крилова він відрядив по Переяслава загін на чолі з полковником К. Скиданом і Биховцем, щоб заарештувати там реєстрову козацьку старшину.
Жителі Крилова брали активну участь у визвольній війні українського народу проти польського панування під проводом Богдана Хмельницького.
Уже в 1648 році, як стверджується у літописі С. Величка, з-під Крилова і Чигирина до Богдана Хмельницького на Жовті Води вирушило майже 2 тисячі «охотників», тобто добровольців. І у наступні роки Крилов відігравав важливу роль в історії України. 1 серпня 1662 року поблизу нього стався бій між українсько-російським військом, керованим наказним гетьманом Якимом Сомком і московським князем Григорієм Ромадановським, та українсько-польсько—татарським військом на чолі з Юрієм Хмельницьким. За те, що жителі Крилова підтримували гетьмана Юрія Хмельницького, місто було вщент зруйноване і спалене. Подібне повторилося і у 1674 році. Тоді відроджений з попелу Крилов був знову спустошений військами лівобережного гетьмана Івана Самойловича, який у спілці з московськими військами того ж самого князя Григорія Ромодановського вів боротьбу з гетьманом Петром Дорошенком. Втретє Крилов був спалений військами Семена Самойловича у 1678 році. Але після кожного такого спустошення Крилов знову і знову підіймався з руїн і попелищ.

Упродовж першої половини ХУІІ століття через Крилов прокочуються одна за одною хвилі гайдамацьких повстань. Саме тут діяли гайдамацькі загони Івана Медвідя, Семена Неживого та інших славних лицарів українського народу, які рішуче боролися проти політичного, економічного і релігійного гніту польської шляхти.
У 80-х роках ХУІІ століття на правому березі Тясмину, якраз навпроти Крилова, виникає слобода, заснована втікачами з польських володінь. Землі ці належали запорозькому козацтву, тому сюди не поширювалася влада польських феодалів. Згодом у слободі стали селитися російські розкольники, що ховалися тут від релігійних переслідувань. Невдовзі це поселення отримало назву Криловської слободи.
З 1732 року Криловська слобода була підпорядкована Миргородському полку, а 1744 року стала сотенним містечком цього полку під назвою Криловського шанця. Тоді ж воно було укріплене земляними валами. Село Таборище, відоме в історичних джерелах ще з першої половини ХУІІ століття, ввійшло до складу Власівської сотні цього ж полку. Заможні козаки Криловської і Власівської сотень на вільних землях по річках Цибульнику, Інгульцю, Обломіївці, Березівці і навіть Інгулу засновують свої хутори, а в околицях Великого і Чорного лісів закладають пасіки. Так почалося заселення території нинішньої Кіровоградської області.

З організацією у краї Нової Сербії у Криловському шанці розмістився штаб пандурського (піхотного) полку. За свідченнями академіка Й.А. Гільденштедта, який обстежував наш край у 1774 році, правобережний Крилов мав тоді тисячу дворів, дві церкви і був одним із найважливіших торговельних центрів округи. З 1784 року Крилов – посад Катеринославського намісництва, а з 1795 року під назвою Олександрія – повітове місто Вознесенського намісництва. Але віддаленість його від магістральних шляхів спонукало царський уряд перенести центр повіту в село Усівку та Інгульці, яке було знову назване Олександрією, а Крилов став заштатним містом. Тоді у ньому мешкало більше трьох тисяч жителів.
З введенням військових поселень у Росії (1821 р.), у Криловській слободі розташовується кірасирський полк ордена св. Георгія Побідоносця. Тоді ж Крилов був перейменований у Новогеоргіївськ. Тут знаходилися штаб полку і управління округом Новоросійського військового поселення. Місцеве самоврядування було підпорядковано військовій організації. Тут спорудили штабні приміщення, казарми для солдат, манеж, гауптвахту, госпіталь тощо. У середині ХІХ століття в цьому полку проходив військову службу відомий російський поет А.А. Фет.

Після ліквідації військових поселень (1859 рік) Новогеоргіївськ – заштатне місто з цивільним управлінням, важливий торговельний центр краю з розвинутими кустарними промислами і виробництвом гончарного посуду, столярних виробів та виготовленням возів і фургонів. Перед першою світовою війною розпочалося будівництво залізничної лінії від станції Бурти до станції Фундукліївки. Було підготовлено земляне полотно, споруджені мости і вокзальні будівлі в Новогеоргіївську. Але війна, що почалася в 1914 році, не дала змогу завершити це будівництво.

З встановленням у місті радянської влади (1918р.) здійснена націона-лізація виробництв, перерозподіл землі та ін. Ці процеси проходили в жорстоких умовах громадянської війни, боротьби за незалежність України. Місто не раз переходило з рук в руки, влада часто мінялася, а це ще більше поглиблювало розруху. З остаточним встановленням радянської влади (1920 рік) почалася відбудова промисловості і сільського господарства. Кустарі об’єднуються в артілі. У жорстких і форсованих умовах здійснено колективізацію селянських господарств, яка супроводжувалася масовим розкуркулюванням і виселенням заможних селян. Разом з тим, уже до середини 30-х років ХХ століття було ліквідовано неписьменність серед населення, відкрито ряд шкіл, будинків колективіста, заснований театр. Виникли нові підприємства: обозобудівний завод «Більшовик», меблева фабрика, маслозавод та інші. В районі було також кілька гончарних артілей, підприємств по добуванню граніту. У Новогергіївську діяла електростанція.

Тяжким випробуванням для населення краю стала друга світова війна. Тисячі жителів міста і навколишніх сіл були мобілізовані до Червоної армії і пішли на фронт. 7 серпня 1941 року Новогеоргіївськ окупували німецько-фашистські війська, почався масовий терор окупантів. В катівнях гестапо загинуло більше 700 жителів міста і навколишніх сіл. Майже 3 тисячі юнаків і дівчат було вивезено на роботу в Німеччину. На території міста і в ряді сіл виник стихійний опір окупантам, були створені і діяли підпільно-диверсійні організації і групи. У лютому 1943 року через район проліг шлях кавалерійського партизанського з’єднання М.І Наумова. У жорстокій сутичці з карателями, що вийшли з міста для розгрому партизанів, перемогу здобули народні месники. Комендант і бургомістр Новогергіївська були захоплені в полон.
На ранок 3 грудня 1943 року під натиском переважаючих сил Червоної армії Новогеоргіївськ був визволений від німецько-фашистських загарбників. Особливо відзначилися в цих боях воїни 5-ої гвардійсько-повітряно-десантної і 138-ої стрілецької дивізій 4-ої гвардійської армії 2-го Українського фронту. За форсування Дніпра і визволення території району більше десяти бійців і командирів Червоної армії удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а більше тисячі бійців нагороджені орденами і медалями.
Протягом 1944-1950 рр. здійснено відбудову народного господарства міста і району, зруйнованого у роки війни. Одночасно на території району велися геологорозвідувальні роботи на предмет пошуку корисних копалин та визначення розмірів покладів бурого вугілля.

Навесні 1954 року на берег Дніпра до села Табурища прийшли перші гідробудівники, які за короткий строк побудували тут Кременчуцьку гідроелектростанцію і нове місто Світловодськ.


Використано матеріали книги «СВІТЛОВОДСЬК»
(ТОВ «Видавничий будинок «Аванпост-прим», 2004р.
Автор тексту Владислав Журавський)

Підготовлено управлінням культури і туризму
виконавчого комітету Світловодської міської ради

http://rada.svitlovodsk.org/vizytivka-mista/svitlovodsk-istoriya-mista.html